Як бути гарними батьками, якщо Ви цілий день на роботі. Перші розтавання

«Ні, це просто неможливо!» — відповіла мама семирічної Оленки на запитання, чи можна поєднати роботу і виховання дитини. — «Або кар'єра, або дитина! Чимось обов'язково доведеться поступитися!»

«А як же ми виховували дітей? Я тебе як ростила? — У розмову втрутилася бабуся Оленки. — І працювали, і дітей виховували. І ніяких няньок, ніяких бабусь. Дитячий садочок і школа — ось і все. І нічого — виросли нормальними людьми!..»

Щось змінюється в нашому житті. Нам, нинішнім бать­кам, хочеться, щоб наші діти виросли яскравими, творчими особистостями, вміли приймати самостійні рішення, не від­ступали перед проблемами. Водночас, ми не менш стурбо­вані їхньою безпекою, комфортом, душевним спокоєм.

Здається, що нашим батькам — бабусям і дідусям наших дітей — було простіше. Вони напевне знали, що маленька ди­тина має ходити в дитячий садочок, де її навчать правилам поведінки у суспільстві. А потім вона піде до школи, яка про­довжуватиме займатися вихованням через жовтеняцькі, піо­нерські й комсомольські організації. Впродовж минулих де­сятиліть основою розвитку дитини вважалася її СОЦІАЛІ­ЗАЦІЯ, тобто вміння жити і розвиватися в колективі.

Тепер усе інакше. Сучасні батьки — за вільний розвиток особистості. Вони хочуть, щоб діти жили, виходячи з влас­них уявлень, і більш уважно придивляються до бажань самої дитини.

Боячись зашкодити розвитку дітей, батьки не прагнуть нав'язувати їм свої бажання і вимоги, але все-таки дуже хо­чуть, щоб ці бажання здійснювалися, а вимоги виконува­лися. От і здається іноді, що для того, щоб дитина різнобіч­но розвивалася як особистість і, разом із тим, відповідала батьківським уявленням, потрібно, щоб мама й тато були постійно поряд.

Батьки тепер намагаються ретельно вибирати для своїх дітей няньку, садочок, школу, враховуючи рівень освіти, виховання та комфорту. Сучасні батьки дуже хочуть, щоб усе те, що вони дають своїй дитині, було їй на користь. Адже нині вони самі відповідальні  за виховання та навчання своєї дитини.

У тому, що батьки шукають кращі варіанти розвитку і виховання своїх дітей, нічого нового, звісно, немає. Нове полягає в тому, що вони бояться неправильного вибору шля­ху розвитку своєї дитини. Це стосується не тільки вибору няньок, вихователів і вчителів, але й власної, батьківської, участі.

Батьки побоюються, що щось «неправильне» відбудеться у вихованні дитини. Особливо це стосується тих моментів, коли їх немає вдома, і вони не знають, як малюк проводить свій день. Багато сучасних мам і навіть татусів відчувають себе трохи винними, коли залишають дитину вдома чи в са­дочку.

Дорослим тяжко! Вони не завжди впевнені, що зможуть добре виховати дітей, якщо багато працюватимуть. Але ж ма­мам і татусям треба працювати — і для самореалізації, і для того, щоб покращити добробут родини! Що ж робити?

Чи можна гарантувати гармонійний розвиток дитини, бу­дучи цілий день не вдома? Як перебороти почуття провини перед дитиною і не стати жертвою її примхів? Чи може той, хто повністю зайнятий кар'єрою, бути ДОБРИМ татом чи ДОБРОЮ мамою?

Є багато питань, що варто обговорити дорослим, які все - таки вірять у те, що робота і виховання дітей цілком сумісні. Дорослим, котрі сподіваються, що, підростаючи, діти пиша­тимуться своїми творчими, активними та діловими батьками, а не таїтимуть образи за самотність і байдужість.

Для чого прощатися?

Напевно, багато дорослих переживало величезну споку­су взагалі уникати прощань: дитина відвернулася — тікай, відволіклася — а ти навшпиньках і — у двері. Звісно, після таких розставань на душі коти шкребуть і хочеться поверну­тися, щоб подивитися, як там маля (що, звісно, не поліпшує настрій на роботі), зате сліз не було (чи, принаймні, при тобі не було).

Такий спосіб будувати відносини з дитиною зовсім не вдалий — і для маляти, і для батьків.

Ось чотири аргументи для доказу того, чому тікати не прощаючись погано для дитини:

• дитина бачить, що батьки бояться прощавань, і робить висновок, що розставання — це щось дуже страшне, тому вона сильніше намагається утримувати біля себе звичні й улюблені речі, дуже багато зусиль витрачає на контроль того, що в неї є, і їй не вистачає енергії на нові знайомства; вона може цуратися нового чи бути агресивною у нових контактах;
• дитина переживає, що батьки вважають її занадто слаб­кою особистістю для того, щоб справлятися із серйозни­ми почуттями; вона може змиритися з тим, що вона «сла­бенька» та «вразлива», і поводитися примхливо та копію­вати найменшеньких, а може почати активно доводити, яка вона сильна і самостійна через агресивну поведінку з тими, з ким вона залишається без батьків; і те й інше, на жаль, — хибна модель маленької людини, а якою вона є насправді — їй ще треба буде зрозуміти;
• дитина ревнує батьків до їхніх справ (до роботи, друзів, магазинів і перукарень); їй здається, що, якщо батьки таємно тікають від неї кудись, виходить, вони люблять щось ТАМ більше, ніж її ТУТ; їй складно буде навчитися поважати роботу батьків через ці ревнощі;
• дитина почувається як неповноцінний член родини: її об­манюють, її почуттів не враховують.

А ось чотири причини того, чому тікати не прощаючись погано для батьків:

• дитина, яка побоюється нових контактів, усе сильніше прив'язуватиме до себе маму, не дозволяючи їй відходити від себе (іноді ні на крок);
• дитина, яка за допомогою агресії доводить, що вона до­статньо велика і сильна, щоб із нею говорили серйозно, спричиняє багато турбот, сварить маму й татка з бабуся­ми, няньками і вихователями;
• дитина, яка ревнує батьків до роботи й інших справ, зму­шує їх поділяти життя на «родину» і «роботу» і відчувати провину;
• дитина, яка помітить, що її обманюють, може розпочати маніпулювати і завжди знайде спосіб змусити батьків переживати, нервуватися і спізнюватися на свої важливі зустрічі: сльозами, скаргами, поганим сном, апетитом і поведінкою.

Можливо, хтось скаже: ну, це ви вже занадто! Невже в ці проблеми можуть обрушитися на батьків через таку дрібницю! Подумаєш, не попрощався з однорічним шкетом!

А от для дитини вміння прощатися і відпускати — зовсім не дрібниця, а важливий аспект істинно людських відносин. Можливо, перший у її житті досвід взаємин у соціумі, де ти — важливий, але ти не один.

Як краще прощатися

Спробуймо знайти рецепт доброго і корисного для дитини прощання. Для цього згадаємо, що ми знаємо про бажання малюка, і вирішимо, чого хоче дорослий. Отже, дитина хоче:

• знати, куди йде мама;
• знати, коли вона прийде;
• бути впевненою, що з мамою нічого не станеться;
• бути впевненою, що з нею самою нічого не станеться;
• бути впевненою, що мама отримує задоволення від того що робить, і їй там не гірше (хоча і не краще), ніж тут.

Водночас, дорослий хоче:

• забезпечити безпеку дитини;
• не спізнитися туди, куди йде;
• залишити дитину в досить доброму гуморі;
• повернувшись, побачити радість зустрічі в очах свого ма­люка.

Спробуймо сполучити ці побажання в одній стратегії. Щоб не спізнюватися і мати можливість попрощатися з дитиною, зберіться на 5-10 хвилин раніше (більше не треба, щоб не перетворювати прощання на самостійну подію дня).

• Скажіть дитині чесно, куди й на­віщо ви йдете (тільки дуже прос­то, наприклад: «Я йду в перукарню, стригти волосся», або «Я йду на роботу друкувати на комп'ютері», або «Я йду до тітки Олени пити чай»). Не бійтеся, що ди­тина не зрозуміє слів: спокійна, щира інтонація підкаже їй, що те місце, куди йде мама, досить непогане, і справа, яку вона робитиме, — корисна і приємна. Скажіть маляті конкретно, коли ви повернетеся. Для цьо­го не треба говорити час за годинником (це маленькій дитині може бути не зовсім зручно і зрозуміло). Можна ска­зати: «Я прийду, коли ти поїси, погуляєш, поспиш». Дитині зрозуміліші конкретні описи подій, згідно з якими вона й визначить час.
• Розкажіть дитині, з ким вона залишиться і, головне, що робитиме:«Ти будеш з бабусею. Ви поїсте, потім погуляє­те, пограєте, а згодом мене разом зустрічатимете».
• Не обіцяйте дитині «призів» за те, що вона вас відпускає, але якщо вона попросить їй щось принести, не відмовляй­те. Якщо ж виконати прохання неможливо, відразу ска­жіть про це: «Ні, живого курчати я не зможу тобі принес­ти...» Навіть якщо дитина ні про що не просить, приносьте їй час від часу що-небудь приємне — печиво, цукерки, яб­луко, зошит, — щоб вона відчувала, що навіть десь далеко ви про неї пам'ятаєте і готуєтеся до зустрічі.

Сцени і маніпуляції

«Я почала привчати сина прощатися і говорити (тобто спочатку махати) «бувай» ще до року. Я спеціально проща­лася з ним і говорила «бувай» навіть тоді, коли виходила бук­вально на хвильку до сусідки. Спеціально, щоб звикав і потім не плакав, коли я вийду на роботу. Він дійсно за два тижні звик і навіть сприймав «бувай» як веселу гру. А от у два роки, коли я вийшла на роботу, дитину наче підмінили. Ніби й не було веселої гри в «бувай»! Ридає, чіпляється за мене! У мене серце розривається. Що я зробила не так? Адже я готувалася, до цього часу!..»

Сум і тривога дитини — обов'язкова частина її розуміння того, що вона стає самостійнішою, а в мами з'являється все більше часу і бажання займатися різними справами, про як: дитина ще нічого не знає. Дитина плаче не через те, що «не підготовлена», а тому, що тепер розуміє, що розставання — це сумно. Вона стала дорослішою!

Але ось запитання: як справляється кожна дитина зі своєю тривогою? Які способи застосовує і які дошкульні міс­ця дорослих використовує?

«Є річ, якої я зовсім не витримую, — це холи  дочка, побачивши, що я збираюся на роботу, кричить: «Матусю, не йди. Люба моя, ну будь ласка, не йди!» У мене всередині все стис­кається, я готова в цей момент кинути роботу та всі свої справи... Але найжахливіше знаєте що? Тільки-но я йду і за мною зачиняються двері — вона відразу спокійно йде гратися з дідом чи переглядає свої мультфільми! Тобто ця жахлива сцена — тільки для мене? Навіщо вона так робить? Я потім працювати півдня не можу!»

  Сцени, які діти влаштовують батькам, говорять про те, що малята досить добре знають «слабкі» місця дорослих.

Наприклад, якщо мама тривожиться і відчуває провину через те, що працює, то дитина із задоволенням перекладе (плачем і скаргами) усю свою тривогу через розставання на неї ж. Влаштовуючи сцени, дитина ніби думає: «Тепер за все тривожиться мама, я можу бути спокійною!»- і дійсно, потім спокійно грає і чекає маму. Так поводиться багато дітей. І про це добре знають вихователі в дитячих садочках, які вмовляють мам (часом навіть лають): «Йдіть, усе буде гаразд!»

Ця сцена - для того, щоб ЗВІЛЬНИТИСЯ від своєї тривоги і ПЕРЕДАТИ її мамі.

А от якщо мама сама не дуже впевнена в тому, що її справи потрібні та важливі для неї, сумнівається в обраній професії чи місці роботи, не почувається досить енергійною, щоб вий­ти з дому, то дитина обов'язково зупинить її! Маля, вирішу­ючи свої проблеми, ще й про маму піклується: тобі не дуже добре там — НЕ ХОДИ! І воно влаштовує таку істерику! Або ображає няньку чи бабусю, або погано поводиться в садоч­ку, або навіть хворіє, або... словом, воно поводиться так, що мама «розводить руками» і каже: «Ну хіба я можу вийти на роботу: воно у мене таке тривожне (боязке, неслухняне, хво­робливе, забіякувате тощо)». Мама засмучується, що син чи дочка її від себе не відпускає, але, можливо, навіть рада, що так вирішилася проблема з її власним улаштуванням.

Як уникнути  сцен і маніпуляцій

Дитина відчуває, що сцени псують взаємини з батьками, а маніпуляції заважають їй активно розвиватися, тому маля зрадіє, якщо батьки зможуть із цим впоратися. Сама дитина зупинитися не може, адже такою поведінкою вона захищає себе від тривоги!

Перемогти «сцени» допоможуть «ритуали». Ритуал — це порядок дій, які дорослі повторюють раз за разом. Наприклад, ідучи, мама завжди:

• на три хвилинки бере маля на руки;
• цілує і говорить, куди йде і коли прийде;
• просить принести сумку (ключі, хусточку тощо);
• говорить «дякую» і «бувай»;
• якщо дитина плаче — говорить, що їй дуже шкода, що та сумує, що нічого не поробиш, доводиться розставатися;
• передає дитину тому дорослому, з яким вона залишиться;
• йде.

Така поведінка допомагає дитині не з першого дня, а саме тоді, коли стає ритуалом, тобто звичною поведінкою. Риту­ал допомагає тому, що учить дитину ДОВІРЯТИ дорослим: дитина впевнена, що мама піде, добре знає, куди вона піде і коли повернеться. Ці довіра і знання знижують тривогу  малюка.

Впоратися з маніпуляціями можна тільки всією родиною: дорослі перед тим, як «виховувати самостійність» дитини, повинні визначитися, як вони самі хочуть (і чи насправді  хочуть) будувати своє ділове життя. Якщо мама чи тато не впевнені у своїх планах, дитина, яка краще почувається у присутності дорослих, а не зі своїми однолітками, обов'язково скористається їхніми сумнівами і не намагатиметься впоратися сама зі своєю проблемою дорослішання.

Фрази, що погіршують ситуацію

Ось 5 фраз, які мами вимовляють, втративши надію переконати дитину в тому, що їм треба піти у справах:

• «Ти ж сам казав (казала), що з бабусею добре, чому ж тепер не хочеш з нею залишатися?»;
• «Не пускаєш мене на роботу — не буде грошей тобі нову машинку!»;
• «Ну, будь ласка, можна мама піде на роботу?!»;
• «Ти ж великий хлопчик (велика дівчинка)! Як тобі не соромно плакати!»;
• «Якщо будеш так плакати — піду від тебе і взагалі не і прийду!».

Важливо пам'ятати: ці фрази не тільки не допомагають дитині, але навіть шкодять, тому що в них є ДОКІР. Докір дитині в тому, що вона ЗАВАЖАЄ мамі робити якісь її  справи. Мами говорять такі слова просто тому, що не знають, як  заспокоїти малюка, а дитина сприймає сказане інакше: що вона — перешкода мамі в її житті, і ще більше переживає, тривожиться і, як наслідок, вередує.

Мистецтво заспокоювати дитину

Заспокоювати стривожену розставанням дитину — до­сить непросте заняття. Воно вимагає часу, терпіння і впевне­ності у своїй правоті.

Перше і НАЙГОЛОВНІШЕ, що треба пам'ятати батькам, заспокоюючи дитину,- це те, що вони саме ЗАСПОКОЮЮТЬ ДИТИНУ, а не  забезпечують собі СПОКІЙНИЙ день, не оберігають бабусю від примх чи сусідів від крику.

Дитина має потребу в заспокоєнні, тому що вона ма­ленька і не може впоратися зі своїми переживаннями сама. Дорослий завжди може заспокоїти дитину, оскільки дитина СПОДІВАЄТЬСЯ на дорослого, вважає його більш силь­ним, більш досвідченим, більш терплячим. Дитина влашто­вує найбурхливіші сцени найбільш близьким і любим людям саме тому, що довіряє їм, їх силі та мудрості.

Щоб заспокоїти дитину, потрібно їй СПІВЧУВАТИ і ві­рити, що маля нічого не робить «на зло», воно просто пере­живає своє ще не зрозуміле йому дорослішання.

Ось три способи показати дитині, що ви їй співчуваєте:

• узяти дитину на руки (посадити на коліна, пригорнути до себе), покачати як маленьку, погладити і сказати, що вам дійсно шкода її, адже вона так сильно сумує;
• подумати, що саме ВАШУ дитину бентежить найбільше, і сказати їй про це (адже самі діти найчастіше не можуть розповісти словами про свої переживання). Наприклад: «Тобі так не хочеться йти в садочок!», або «Ти так боїшся, що я пізно повернуся», або «Тобі сумно, що ти залишаєш­ся сам (сама) без мене...», або... що-небудь ще, адже кож­на мама дуже добре відчуває, що саме тривожить її маля, тільки не завжди говорить про це вго­лос;
• вислухати всі сердиті й образливі слова, що говорить дитина, не виправдовуючись, адже головне зараз – це переживання дитини, а не дорослого який співчуває.

 

Важливо пам'ятати, що при розставанні саме дитина потребу в розрядці, а зовсім не дорослі, заклопотані власними переживаннями. Заспокоюючи дитину, не чекайте від нею прощень, дозволів і виправдань для себе!

Кожна маленька дитина дуже хоче, щоб мама і тато були спокійні та веселі. Вона плаче, коли бачить, як плаче мама.  Вона зіщулюється від страху, коли мама і тато сваряться.  Вона хотіла б допомогти своїм любим, але їй складно нести  тягар співчуття дорослим. Нестерпність цього тягаря робить  одних дітей примхливими, тривожними, інших — дратівливими, полохливими, а третіх — навіть агресивними.

Співчуваючи дитині, потрібно намагатися не розпочати  співчувати собі, міняючись з дитиною ролями.

Якщо ж мамі чи татові самим непросто дається заспокоєння дитини, якщо вони самі занадто сильно переживають  і їм хочеться пригорнутися до маляти, поскаржитися йому й  утішитися біля нього, то їм краще поговорити про це одне з одним, з хорошими друзями, а може, навіть із психологом.

Література

Ганна Кравцова «Дитина і кар’єра Х.: Торсінг плюс, 2008»

 

Підготувала: Вихователь-методист Колганова І.І.